Третій рік поспіль Україна відзначає річницю ухвалення Конституції України в умовах воєнного стану. Традиційно вважається, що коріння українського конституційного права сягає ще часів князювання Ярослава Мудрого, у XI століття. Створений ним звід законів "Руська правда" — це, дійсно, перша відома кодифікація прав на території Київської Русі. Саме там проглядається наслідування законодавчих актів германських та англосаксонських держав Європи.

  Самі закони укладалися на основі звичаєвого права, а текст містить норми кримінального, спадкового, торгового і процесуального законодавства. Вищий стан був наділений своїми привілеями. Окрім того, всі інші люди перебували під опікою "Руської Правди", яка давала можливість мешканцям держави захищати свої права на життя, здоров'я і майно, а судові — підставу до справедливого вироку.

  Конституції Пилипа Орлика, яку називають першою писемною Конституцією Європи, понад 300 років. «Пакти й Конституції прав і вольностей Війська Запорозького» – це договір гетьмана Війська Запорозького Пилипа Орлика зі старшиною та козацтвом Війська, укладений 5 квітня 1710 року.

  Конституція Пилипа Орлика – документ великої значущості в історії творення української державності, перша українська та одна з перших європейських конституцій. В ній обмежувались привілеї гетьмана та старшини, вирівнювались козаки в правах, при цьому зберігався окремий статус запорожців. Найголовніше, Конституція передбачала політичну незалежність України від Московії та розбудову незалежної української церкви. Оригінал документа написано латиницею, він знаходиться на постійному збереженні у Національному архіві Швеції. Він є безцінним надбанням нашої історичної спадщини.

  Конституцію Української народної республіки Центральна рада ухвалила 29 квітня 1918 року, у свій останній день існування. Однак цей документ так і не набув чинності в зв’язку з державним переворотом гетьмана Павла Скоропадського. Конституція проголошувала державну незалежність і територіальну цілісність УНР, рівність прав громадян, демократичні свободи.

  В радянській Україні всього конституцій було чотири: 1919, 1929, 1937 та 1978 років. Саме остання діяла на території України й після проголошення незалежності, аж до 1996 року.

  Процес формування нинішнього варіанту головного документа країни почався одразу ж після прийняття Верховною Радою УРСР 16 липня 1990 року "Декларації про державний суверенітет України". У жовтні 1990 року була створена Конституційна комісія.

  За шість років було створено не менше 15 варіантів документа — вони тривалий час доповнювалися і доопрацьовувалися.

  Активна робота над фінальним проєктом Конституції тривала три місяці, а спеціально створена комісія працювала по 13 годин на день. У березні 1996 року проєкт рекомендували до розгляду Верховною Радою. А під час підготовки до другого читання у документ внесли близько 6 тисяч правок. Основний Закон ухвалили о 9:20 ранку 28 червня 1996 року після 24 годинного марафону майже безперервної роботи.

  28 червня Україна відзначає одне з найважливіших державних свят — День Конституції України. Від початку ухвалення документ змінювався кілька разів. Для цього передбачена досить жорстка процедура внесення змін та доповнень до головного закону країни. 

  Конституцію України не можна змінити в умовах воєнного або надзвичайного стану. Крім цього, згідно зі статтею 64, в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. В той же час Конституція як основний закон країни та гарант забезпечення і захисту цих прав і свобод, містить перелік прав, які не можуть обмежуватися навіть в період дії воєнного стану.

  Ми сьогодні протистоїмо агресору, рішуче продовжуючи відстоювати свої цінності, цінності правової держави, наше право на життя і свободу, усі ті фундаментальні принципи, які закріплює Конституція і на яких базується сучасна правова держава. Щодня кожен із нас боронить Україну на своєму фронті. Кожен робить свій вклад у зміцнення української державності та її розвиток. 

  Разом до Перемоги! Героям Слава! З Днем Конституції  України!

                                                                                                                                                                                       Аліса САКАЛЮК,                                                                                                                                                                              науковий співробітник

                                                                                                                                                  КЗ "Славутський історичний музей"       

ПОДАРУЙ МУЗЕЮ ЕКСПОНАТ

«Історія – свідок минулого, світло істини, жива пам’ять…» – вислів Цицерона як ніколи актуальний.

 Експозиція Славутського історичного музею є яскравим прикладом того, що народ є творцем історії своєї країни. Історії, яка постійно переписувалась та перекручувалась єдиним справжнім ворогом українського народу – російською імперією – радянським союзом – російською федерацією. Чималих зусиль знадобилось та ще знадобиться докласти, аби справжню історію знали майбутні покоління.

Щороку музей проводить акцію «Подаруй музею експонат». Зазначимо, що усі предмети, що вже роками надходять до музею від небайдужих громадян, передані безкоштовно.

На сьогодні піком надходжень є музейні предмети тематики російсько-української війни, адже, завдяки спільним зусиллям нашої громади, ось вже більше року діє тимчасова експозиція – велика зала, що висвітлює всі розділи боротьби з ворогом: діяльність ТРО, безпосередня участь у бойових діях (речі учасників бойових дій), меморіальна стела з портретами героїв, меморіальні предмети як вічне нагадування наступним поколінням про ціну, яку заплатили наші земляки (речі та документи загиблих героїв, передані родинами загиблих займають значне місце, адже вони є свідченням відваги та самовідданості наших земляків), висвітлення волонтерської діяльності як свідчення боротьби в тилу, франменти різного виду озброєння та їх транспортування (зокрема, волонтерами був переданий транспортувальний контейнер від Javelin, а транпортувально-пусковий контейнер переданий нашим воїном-земляком (прізвища не називаємо з зрозумілих причин). Ділиться з музеєм наш юний волонтер Олексій Борей, адже від вдячних воїнів за свою волонтерську діяльність нерідко отримує подарунки з фронту. Має музей певну кількість предметів філітелії та зовсім небагато шевронів. Як свідчення злочинної діяльності, маємо трофейні предмети: рашистський бронежилет, пакет від сухпайка, деякі документи, жетони (власники вже зрозуміло де), фрагмент від танка тощо.

Нещодавнім і важливим подарунком музею як символ віри та незламності став Тризуб, виготовлений волонтерами з гільз. Цей список предметів постійно зростає саме завдяки небайдужим мешканцям та гостям нашої громади.

Отож музей традиційно оголошує історичну акцію «ПОДАРУЙ МУЗЕЮ ЕКСПОНАТ». Всім, хто роками долучається до життя музею, щира вдячність. Сподіваємось, що підтримка акції жителями громади, зокрема воїнами, волонтерами, та й небайдужими мешканцями, допоможе ширше висвітлити найжахливішу та найсмертоноснішу подію у багатовіковому житті нашої  країни. Крім цього, приймаються цікаві предмети будь-якого періоду з історії нашого краю.

Зберігач фондів музею

Тетяна ЖОГАН

ТАЄМНИЦЯ УКРАЇНСЬКОЇ ПИСАНКИ

Наближаємо ПЕРЕМОГУ разом!

Ялинка незламності

Фрагменти української незламності …

«Хай бій наш буде Перемогою, а Перемога – помстою» - такими словами названа зала російсько-української війни у Славутському історичному музеї.

Цими ж словами починається стаття «Поцілований Богом» про нашого земляка Івана Охрімчука, який загинув саме на Київщині у запеклому бою в перші дні повномасштабного вторгнення, у книзі Заслуженого журналіста України Павла Смовжа «Фрагменти української незламності. Розповіді про патріотизм і героїзм українців». Це документально-публіцистичне видання покликане продемонструвати незламність нації на прикладі подій, зокрема, що відбувалися на території однієї громади на Київщині з початком повномасштабного вторгнення. Журналіст назвав своє видання «Фрагменти незламності», оскільки тут змальовано узагальнений портрет українця-патріота у часи небезпеки: об’єднаність, взаємодопомога, самопожертва, відчайдушна відвага воїна, беззаперечна віра в Перемогу тощо.

Усі події, описані в збірнику, є реальними, відбувались вони в лютому-березні 2022 року і пізніше на території Іванківської громади на Київщині.

Варто зазначити, що автор книги з початком окупації чітко окресливши свою позицію, поширював актуальну і оперативну інформацію від себе та з офіційних джерел, поки окупанти не відключили в Іванкові мобільний зв’язок, інтернет, а згодом і електропостачання. Як згадує автор, доводилось вести записи та зберігати їх на різних носіях: нотував все, варте уваги, усі 35 діб окупації.

І щойно з’явилась можливість, пан Павло почав готувати до опублікування раніше зроблені записи… Кожна окрема історія, описана в збірнику – яскравий приклад готовності до останньої краплі крові захищати свою країну від ворога. 

Поряд з поведінкою мирних жителів Північної Київщини в умовах 35-денної окупації значна частина штрихів-фрагментів – про тверду мотивацію та героїзм воїнів ЗСУ, які вели в цей період важкі бої з агресором на підступах до столиці України.

Саме до легіону Героїв, що мужньо, ціною власного життя обороняли Київщину, увійшов наш земляк Іван Охрімчук. У книзі Павла Смовжа вміщено статтю КЗ «Славутський історичний музей» «Поцілований Богом», в якій на основі документів та спогадів описано яскравий, але такий короткий життєвий шлях молодого воїна, якому прогнозували блискучу кар’єру у військовій справі.

З повідомлення командування: «Старший лейтенант, командир 3-го гірсько-штурмового взводу 2-ї гірсько-штурмової роти військової частини А3892.

07.07.1995 – 07.03.2022 рр.

07.03.2022 р брав участь в штурмі н.п. Слобода Кухарська. Перебуваючи на броні БМП, витягнув з палаючої машини водія, врятувавши йому життя. Прицільним вогнем з автомата подавляв ворожу піхоту. Отримавши поранення, до останнього наносив ураження живій силі противника.

Під час бою отримав кульові поранення, несумісні з життям.

Указом Президента України №384/2022 від 02.06.2022 р. за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі нагороджений орденом «Богдана Хмельницького» ІІІ ступеня» (посмертно).

Також Рішенням 21 сесії Славутської міської ради VІІІ скликання №1-21/2022 від 21.10.2022 р. Івану Ігоровичу Охрімчуку присвоєне звання «Почесний громадянин міста Славути» (посмертно).

Отож подвиг нашого земляка вписаний не лише в історію Славутчини, а й в історію України вцілому.

Видання Павла Смовжа«Фрагменти української незламності. Розповіді про патріотизм і героїзм українців» подарувала Славутському історичному музею сестра воїна Івана Охрімчука Людмила Шинькова, яка розуміє ціну Перемоги, як ніхто, адже нині по стопах брата крокує її син, прагнучи не підвести дядька та помститись за полеглий цвіт нації.

Щирі слова вдячності і авторові книги за пророблену величезну та таку потрібну роботу задля збереження пам’яті наступним поколінням. Книга «Фрагменти…» - ще одне підтвердження того, що сила українського народу в його єдності та незламності.

Тетяна ЖОГАН

зберігач фондів музею

«По житті – воїн»

 «Коли незалежність омита кров'ю

тисячів найкращих українців, нам варто пам'ятати,

 якою ціною ми її здобуваємо. Донині». –

Валерій Харчишин, «Друга ріка»

     Подяки, грамоти, сертифікати, свідоцтва, нагороди… Їх велика кількість у важливому сховку родини. Адже це показник того, що людина йшла обраним шляхом з переконанням.

      Денис народився 15 липня 1987 року у місті Славута. Зростав жвавим, завжди цілеспрямовано крокував до мети, яку б собі поставив. Ніколи не боявся змін та перешкод. Денис завжди був у русі, постійно щось ремонтував на подвір'ї. Особлива увага у нього була до велосипедів.

      Світлана Криконюк, нині відома волонтерка міста, була і залишається дуже близькою людиною родині Дениса, адже хлопець зростав на її очах, а зараз його діти туляться при кожній зустрічі, як до рідної. Про його доброту, милосердя та «хоч серед ночі» допомогу згадує пані Світлана. «Не пам'ятаю його агресивним чи в гніві. Можна було позаздрити його спокійній впевненості – «Ми знаємо,за що стоїмо…»

         Пішов до школи. Навчався у загальноосвітній школі №6. Зі спогадів сім'ї, до школи ходив не дуже охоче, але завжди згадував усіх вчителів з теплотою та вдячністю.

       Яким був школярем, яким запам'ятався, розповіла перша вчителька Дениса Світлана Анатоліївна: «Дениско – сором'язливий хлопчик з великими блакитними очима… Безвідмовний, завжди перший у допомозі та підтримці. Дуже честний та справедливий з малих літ та протягом шкільного життя. Навіть при зустрічі на початку війни Денис впевнено і спокійно говорив про нашу перемогу».

        Зі шкільної парти – перше і кохання на завжди. З Валентиною разом з 9 класу, хоча навчалися в різних школах.

      Та й однокласники практично однаковими словами описують Дениса:

Лілія Митюк: «Особливий, добрий, чуйний, дружелюбний, був тим, на кого можна було покластись».

Людмила Ільчук: «Таких мало. Такі люди потрібні Україні живі! Кожного ранку йду на роботу повз стелу Героїв, зустрічаюсь очима з Деном, кажу йому «доброго ранку», маю надію, що він мене чує. Він дуже впевнено вірив в Перемогу…»

      Після закінчення школи Денис був призваний до лав Збройних Сил України, службу проходив у Кам’янці-Бузькій на Львівщині.

       2007 рік – новий відповідальний період в житті хлопця – одруження та створення сім'ї. В тому ж році влаштувався на роботу водієм у місцевому водоканалі. Декілька років Денис працював на різних роботах за кордоном та в Україні.

     Щасливими для молодої сім'ї стали 2011 та 2012 роки – народились сини Даніїл та Тимофій. Діти виховувались у спортивному дусі, нині продовжують займатись спортом вже на серйозному рівні: турніри, змагання, нагороди.

     В 2014 році, коли росія, порушивши будь-які домовленості, посягла на територіальну цілісність України, Денис Ріхтер був мобілізований.

   Службу свою розпочав у Славутському об’єднаному міському  військовому комісаріаті, згодом був переведений у 8-й окремий полк спеціального призначення (м.Хмельницький).

         У 2015 році вже боронив Україну на сході, брав участь в АТО/ООС. Про його службу, відданість та мужність свідчать безліч подяк, грамот.

      Денис, прагнучи вдосконалити свої військові вміння, проходив найрізноманітніші навчання з військової справи. Про це свідчать сертифікати тренування, які проводили іноземні інструктори.

      Задля самовдосконалення Денис вступив та встиг провчитися заочно 2 курси  у навчально-науковому інституті педагогіки і психології Луганського національного університету ім.Т.Шевченка на спеціальності «Соціальна робота. Соціальна педагогіка. Практична психологія».

          З початком повномасштабного вторгнення росії 24 лютого 2022 року Денис Ріхтер став на захист Києва, а згодом відправився на схід боронити Україну.

           Старший сержант Денис Сергійович Ріхтер загинув смертю Героя у бою з російськими окупантами 25 травня у Бахмутському районі Донецької області.

     У Героя залишились мама Галина Володимирівна, дружина Валентина Олександрівна та двоє синів Даніїл і Тимофій, які відмовилися б від усіх у світі нагород, аби син, чоловік, тато був живий.

       Брат Микола нині несе службу в Збройних Силах України. Він постійно звертається до Дениса за порадою,  прагне не підвести брата. А ще вірить, що брат Денис його оберігає та гордиться.

           Спогади побратимів свідчать про абсолютну відданість справі та надзвичайну відповідальність.

      Побратим Денис: «Першим, хто зустрів мене після першого і хвилюючого стрибка з парашутом, був Ден. Він, виявляється, дуже хвилювався за всіх без виключення. Він мене привітав і подарував значок, що символізує перший стрибок. Його позивний був «Шкала», але я називав його «Скала», до якої можна було притулитись. Це людина, яка підтримає тебе постійно. Скала є Скала!»

        Побратим Сергій: «Це був справжній друг, товариш, командир, в деяких моментах навіть як батько. Міг завжди дати цінну пораду, насварити навіть,  на всі наші бойові завдання ця людина виходила першою. Це був справжній лідер – він завжди показував своїм прикладом, який має бути солдат, командир, в піклуванні про молодших товаришів – як батько. Денис завжди залишиться в наших серцях».

        Побратим Роман: «Ден був мені другом, братом. Денис знаходив спільну мову з будь-ким, навіть мав підхід до тих, з ким всім було непросто. Дуже любив дружину та дітей. Ми навіть по вайберу уроки робили. Ми завжди були разом. Навіть в останні дні його життя. Пригадую випадок, коли за кілька днів до його загибелі після сильного обстрілу нізвідки прилетів і впав Денові на плече невеличкий осколок. Він його забрав з словами «заберу собі на пам'ять». Лиш згодом, після загибелі Дениса, побратим сказав, що не потрібно було його зберігати, бо «уламки притягують уламки».

        Відома українська культурна діячка Лесі Нікітюк була знайома з нашим Героєм, оскільки її двоюрідний брат служив та дружив з Денисом. Згадує єдину зустріч з теплотою: «Вам пощастило знати його більше та довше, ніж мені, бо в нас була всього одна зустріч. Денис з моїм братом приїхав тоді до будинку моїх батьків, які зібрали воїнам необхідні речі… Пили каву в сьомій ранку, говорили, сміялись і зробили фото напам'ять… Познайомившись з дружиною Валентиною, я зрозуміла, що Денис був надзвичайним чоловіком, батьком. Саме очі мужнього воїна надихнули мене написати пісню про Героя Дениса Ріхтера і багатьох хлопців, які віддали і віддають життя за Україну, за нас… Славу Героям. Тут на землі… і на небі».

         А після загибелі Леся присвятила знайомому пісню – знятий кліп розлетівся всім світом. Серед очей у кліпі впізнаємо Денисові.

            «Потрібно жити далі!» - ось його життєве кредо, зі слів близьких.

Згідно з указом Президента України від 20.04.2022 р. №265/2022 «Про відзначення державними нагородами» Дениса Ріхтера нагороджено орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.

        Рішенням Славутської міської ради від 21 жовтня 2022 р. №1-21/2022 присвоєно звання «Почесний громадянин м. Славута» (посмертно).

           Відповідно до указу Президента України №106/2023 від 23.02.2023 року за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно).

        6 червня Президент Володимир Зеленський передав орден «Золота Зірка» членам родини старшого сержанта Дениса Ріхтера. Церемонія відбулася в Білій залі Героїв України Маріїнського палацу в Києві. Орден вручено дружині Героя України Валентині Ріхтер та синам – Даніїлу і Тимофію.

         На столі поруч з нагородами, грамотами та подяками – Зірка Героя як свідчення абсолютної відданості своєму народові, своїй Україні! Поряд з Зіркою Героя – наша безмежна вдячність, наша гордість та пошана!

Тетяна ЖОГАН

Зберігач фондів

Славутського історичного музею.

#СПІВПРАЦЯ

#МУЗЕЄЗНАВСТВО

Щиро дякуємо колегам за теплу зустріч, змістовну захоплюючу екскурсію залами закладу і дружній обмін навиками й секретами в практиці музейництва!

Світло переможе темряву

1

-

Шановна громадо!

       За рішенням, прийнятим Експертною радою по проведенню конкурсу на підтримку видавництва друкованих творів місцевих авторів, фінансову підтримку на видавництво друкованих творів отримали такі автори:

          1)   Караван М.О. – книга «Пісня рідної землі»;

          2)   Скиба П.П. – книга «Сто днів Євромайдану»;

       3)  Стрихарчук З.Р. - літературно-художнє видання «Одна любов на все життя».

         За результатами проведеного конкурсу Управління культури виконавчого комітету Славутської міської ради укладає договори з видавництвами, в яких передбачено видання друкованих творів переможців.

        Згідно умов Положення про порядок проведення конкурсу, видані друко-вані твори передаються у власність комунального закладу «Славутський історичний музей», де їх можна буде  придбати.

        Щиро вітаємо переможців конкурсу, зичимо подальших успіхів у творчій діяльності!

Адміністрація Славутського історичного музею.

Положення

про Порядок проведення конкурсу на видання книг

1. Загальні положення

1.1. Положення про Порядок проведення конкурсу на видання книг у 2021 році (далі – Положення) визначає порядок організації та проведення конкурсу на видання книг. Конкурс з видання книг (далі – конкурс) – це фінансова підтримка окремих фізичних осіб, що надається з метою реалізації якісних оригінальних творчих проектів, видання творів, збірок, книг.

1.2. Метою проведення конкурсу є:

- сприяння розвитку, підтримки та популяризації сучасних творчих проєктів шляхом проведення конкурсу на видання книг.

1.3. Проведення конкурсу здійснюється комунальним закладом «Славутський історичний музей» за рішенням Експертної ради.

2. Учасники

         На реалізацію проєкту на видання друкованих творів претендують:

- особи, які проживають та здійснюють свою діяльність на території Славутської міської територіальної громади, мають сформовані та готові до видання твори. 

3. Тип конкурсу

3.1.  Фінансова підтримка видання творів не більше 5-ти переможців конкурсу.

3.2. Фінансова підтримка перераховується видавництву (друкарні), в якому заплановано видання творів переможців конкурсу, в обсязі не більше 7800 (семи тисяч вісімсот) гривень на одного переможця.

3.3. Рішення про виділення фінансової підтримки визначається за рішенням Експертної ради.

4. Розмір фінансової підтримки конкурсу

4.1. Максимальний розмір фінансової підтримки конкурсу складає 39000,00 грн. (тридцять дев’ять тисяч грн. 00 коп.).

5. Обмеження у використанні грошових коштів

5.1. До розгляду не братимуться проєктні заявки від політичних, релігійних організацій, установ, закладів міської, обласної комунальної власності, органів державної влади та місцевого самоврядування, а також суб’єктів господарювання та інших юридичних осіб.

5.2. Кошти конкурсу не можуть бути використані в інших цілях, окрім зазначених в п.1.2. даного Положення.

6. Умови підтримки проєктів

6.1. Експертна рада розглядає та підтримує тільки ті проєкти, які є сформованими та готовими до видання.

6.2. До участі в конкурсі не допускаються проєкти, авторами яких є члени Експертної ради.

6.3. Учасники конкурсу повинні здійснювати свою діяльність виключно на території Славутської міської територіальної громади.

6.4. За результатами проведеного конкурсу управління культури виконавчого комітету Славутської міської ради перераховує кошти видавництву на видання книг, які передаються у власність комунального закладу «Славутський історичний музей». 

7. Експертна рада

7.1. Розгляд, експертизу заявок та висування претендентів на отримання фінансової підтримки здійснює Експертна рада.

7.2. Експертна рада утворюється при комунальному закладі «Славутський історичний музей». До її складу входять голова, заступник, секретар та члени Експертної ради.  

7.3. До Експертної ради можуть бути включені як працівники управління культури ВК СМР, так і представники творчих спілок, навчальних закладів, незалежні митці, представники ГО та ін. Чисельний склад Експертної ради не повинен перевищувати 6 осіб.

7.4. Члени Експертної ради беруть участь у її  роботі на громадських засадах.

7.5. Експертна рада відповідно до покладених на неї завдань:

-  розглядає заявки на отримання  фінансової підтримки;

-  проводить їх аналіз, відповідно до критеріїв;

-  заслуховує авторів проєктів на публічному представленні.

7.6. Рішення про підтримку проєкту приймається простою більшістю голосів від присутніх на засіданні членів Експертної ради. У разі рівного розподілу голосів, голос голови Експертної ради є вирішальним.

7.7. Експертна рада оцінює проєкти за наступними критеріями:

-  актуальність та суспільна значимість проєкту;

-  практична цінність запропонованого проєкту;

- здатність конкурсанта реалізувати проєкт у повному обсязі та в зазначені терміни;

-  обґрунтованість кошторису, його відповідність плану реалізації проєкту;

7.8. У разі встановлення факту надання заявником недостовірних відомостей Експертна рада має право відмовити у розгляді його заяви. Відхилена заява повторно до розгляду не приймається.

7.9. Проєкти, автори яких не одержали фінансової підтримки, повторно не розглядаються.

7.10. Один конкурсант може подати тільки один проєкт.

7.11. Подання проєктів на розгляд Експертної ради здійснюється в терміни до 1  серпня 2021 року. Рішення Експертна рада приймає до 1 вересня 2021 року.

8. Оформлення клопотань на участь у Конкурсі

8.1. Для одержання фінансової підтримки претендент подає до Експертної ради заявку, до якої додаються такі документи:

-   заява на участь у конкурсі;

- дозвіл на обробку персональних даних;

-  опис проєкту;

-  довідка-об’єктивка;

-  кошторис витрат. 

8.2. До заяви на участь у конкурсі вносяться основні відомості про проєкт.

8.3. Опис проєкту містить інформацію про його актуальність, мету, етапи реалізації, необхідні ресурси, виконавців, очікувані результати. В описі зазначається, які кошти з інших джерел очікується отримати на цільову підтримку проєкту.

8.4. Довідка-обʹєктивка містить біографічні відомості про автора проєкту, інформацію про його освіту, трудовий стаж тощо.

8.5. У кошторисі витрат зазначаються загальна сума та перелік видатків, пов`язаних з реалізацією проєкту.

8.6. Проєкт та всі документи до нього оформляються державною мовою.           

9. Порядок надання  фінансової підтримки

9.1. Управління культури виконавчого комітету Славутської міської ради укладає договір з видавництвом на видання книг.

9.2. Кошти можуть бути використані виключно на цілі, передбачені договором.

9.3. Фінансування здійснюється безготівковим розрахунком з оплатою всіх податків відповідно до вимог Бюджетного кодексу України.

Адреса: Комунальний заклад «Славутський історичний музей»,

               вул. Ярослава Мудрого, 48,

               м.Славута,

               Хмельницька обл., 30000.

Контакти: електронна адреса – slav-museum@ukr.net

                     телефони для довідок: (03842) 7-14-91 – робочий;

                                          +38(068)050-79-39 – Тетяна Анатоліївна.

Т.в.о. директора музею             Т.Жоган

 Славутський історичний музей у 2020-му. Підсумки року

  Протягом року уся країна працює у незвичному, важкому та непередбачуваному режимі. Обмеження та заборони поширились на всі підприємства, організації та установи. Звиклий до живого спілкування, як культурно-освітній заклад, Славутський історичний музей також відчув усі «принади» жорсткого карантину.

        Незважаючи на вимушені обмеження, КЗ «Славутський історичний музей» протягом року досяг певних результатів.

    Основою музейної діяльності є комплектування музейних фондів, облік, інвентаризація і зберігання музейних предметів. Так, у 2020 році у фонди музею надійшло 286 предметів та документів, зокрема: вишитий домотканний одяг, твори образотворчого мистецтва, документи та фото, речі домашнього вжитку. Усі предмети, що надійшли протягом року, обліковані у Головну книгу надходжень та в книгах за групами зберігання. Крім того, на виконання наказу Міністерства культури України «Про звірення предметів і матеріалів науково-допоміжного фонду з фондово-обліковою документацією» від 16.04.2018 р. №326 проведено повне звірення наявності предметів і матеріалів науково-допоміжного фонду з фондово-обліковою документацією. Загалом фонди Славутського історичного музею нараховують 13 тис. музейних предметів.

       Проводиться постійне оновлення та доповнення постійно діючих виставок, оформлення тимчасових виставок різноманітного тематичного спрямування. Працівники музею, крім звичайних екскурсій, проводять тематичні заходи, присвячені визначним подіям краю та країни, невід’ємною частиною інформаційно-популяризаційної діяльності стали виїзні лекції учням навчальних закладів міста.

    В умовах карантинних обмежувальних заходів музей зміг прийняти 1130 відвідувачів, з яких 724 – діти. До слова, зазвичай за рік число відвідувачів музею значно вище - більше 4-х тисяч осіб.

   Вдалося використати послаблення карантинних умов для проведення тематичних заходів здобувачам освіти навчальних закладів міста, серед яких: «Розмова про Небесну Сотню» з активістом Майдану Василем Овчаруком; «Боротьба та звитяга крізь віки» до Дня захисника України; виступ в гімназії № 5 на круглому столі «Голодомор – трагедія»; «Голодомор – геноцид українського народу»; зустріч з волонтером А.В.Казіміровим «Я – волонтер» до Міжнародного дня волонтера; тематичний захід для запрошених солдат строкової служби в/ч А-1358 с.Цвітоха «Збройні сили України»; зустріч здобувачів освіти гімназії №5 з ліквідатором П.А.Смірновим до Дня вшанування пам’яті учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.

    Загалом було проведено 28 екскурсій залами музею, 3 екскурсії – містом Славутою, Меморіальним комплексом  «Поле Пам’яті».

    Протягом року підготовлено 45 публікацій на різну тематику в місцеві га-зети, на сторінці музею в мережі Facebook та на сайті музею https://slavuta-museum.jimdo.com. Крім того, молодшим науковим співробітником музею досліджена тема «Місто Славута. Органи управління та державного регулювання», у якій висвітлено життя міста Славути в кінці XVII – першої половини XX ст.: здійснено аналіз державного управління міста протягом довоєнного періоду, прослідковано темпи розвитку міста. Наукова-пошукова діяльність здійснюється у різних тематичних напрямках.

   В умовах карантину проводилося постійне інформування населення про діяльність музею через Інтернет-сторінку в мережі Facebook та сайт Славутського історичного музею http://slavuta-museum.jimdo.com.

     Славутський історичний музей надає постійну допомогу родичам загиблих в концтаборі «Грослазарет». В цьому році була надана позитивна відповідь про пошук трьох воїнів. Родичам одного з них проведено екскурсії в музеї та на Меморіальному комплексі «Поле Пам’яті». Завдяки співпраці з пошуковим товариством «Токмацьке військово-пошукове товариство «Вотан» було знайдено родичів загиблого у бою на Запоріжжі під час Другої світової війни уродженця с.Іванівка Славутського району Левунця Василя Андрійовича, який з 1941 року вважався зниклим безвісти.

     Також музей продовжує співпрацю з Славутським міським Центром туризму та краєзнавства учнівської молоді з метою ведення краєзнавчої та туристичної роботи в місті.

   З будь-якого куточку світу можуть «потрапити» до музею відвідувачі віртуального туру.

      Зазвичай з кожним роком зростає кількість відвідувачів. Світова пандемія ж внесла свої корективи в роботу закладу. 

      З 25 січня 2021 року КЗ «Славутський історичний музей», як і уся країна  розпочав роботу в умовах карантинних обмежень, встановлених для помаранчевої зони (1 особа на 10 м2) і з радістю відчиняє двері всім охочим (поки що, звичайно ж, з дотриманням карантинних вимог) доторкнутися до історії малої Батьківщини, почерпнути багато корисної та цікавої інформації про рідний край, подвиги та трудові здобутки земляків.

Тетяна Жоган,

 В.о.директора Славутського історичного музею

Пам'ятатимемо завжди...

        Війна на Сході України, яка розпочалася ще на початку квітня 2014 року, вже забрала та продовжує забирати цвіт нації, найкращих з найкращих, вірних синів своєї рідної землі.

       Саме цього дня, 5 січня 2020 року внаслідок ворожого обстрілу, від кулі снайпера поблизу с.Кримське Новоайдарського району загинув житель м.Славута Сергій Петрович Рацун – він отримав кульове поранення у голову, яке виявилося несумісне з життям.

    У 2014-15 рр. Сергій проходив службу за мобілізацією в 128 окремій гірсько-штурмовій бригаді, воював в районі Дебальцевого. У травні 2016 підписав контракт з 93-ю окремою механізованоїю бригадою, брав участь в боях у Кримському, Новотроїцькому, біля Авдіївки, постійно подовжуючи контракт. У 2019 році брав участь в навчаннях Combined Resolve у Німеччині.

      Будучи надзвичайно сміливим та відважним він завжди перебував на передових позиціях під час ведення бойових дій. Бойові побратими, рідні, друзі та знайомі пам’ятають Сергія як веселу та оптимістичну людину.

Сергієві Петровичу Рацуну було всього 43 роки, коли обірвалося життя. Мати, троє братів, дружина, син та донька – у вічній жалобі.

     Указом Президента України № 50/2020 від 11 лютого 2020 року, «за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно). Рішенням 55 сесії Славутської  міської ради VІІ скликання від 19 вересня 2020р., №1-55/2020 Рацуну Сергію Петровичу присвоєно звання «Почесний громадянин м. Славута» (посмертно).

          Вічна пам’ять Герою та безмежна вдячність за відданість своїй країні.

Я – волонтер

Є поміж нас багаті й бідні.

 Кому, що треба, доля не пита.

Та є дві речі всім нам необхідні:

 У світі мир, а душах доброта.

 Омар Хайям

   У всьому світі 5 грудня відзначають міжнародний День волонтера - International Volunteer Day

Волонтерство – це не робота, а покликання. Це спосіб життя і мислення.                   Небайдужість до чужої біди, причетність і співпереживання - те, що веде волонтерів вперед.

Волонтер у перекладі з англійської мови означає добровільний помічник. Це люди, які цілком безоплатно працюють скрізь, де потрібна їхня допомога: у дитячих будинках, притулках, школах-інтернатах, будинках престарілих і на війні.

   Роком виникнення волонтерського руху вважається 1859. Саме тоді французький письменник – журналіст Анрі Дюнан, вражений битвою під Сольферино (це найбільша битва Австро-італо-французької війни 1859 року), запропонував ідею створення Червоного Хреста – організації, яка працювала б на волонтерських засадах і надавала першу медичну допомогу пораненим бійцям.

     День волонтера у світі стало відзначатися з 1985 року, коли Генеральна Асамблея ООН запропонувала відзначати цей день, як День добровольця. Згідно даних ООН у всьому світі нараховується близько 140 мільйонів волонтерів.

      Роком відродження українського волонтерства по праву можна вважати 2014 – саме Революція Гідності, а потім і війна на Сході дали поштовх розвитку волонтерства в нашій країні, яке з поодиноких спорадичних випадків виросло в потужний громадянський рух. Про волонтерський рух в Україні сьогодні з захопленням говорять у багатьох країнах світу, називаючи це явище унікальним. У надзвичайно складний період саме цей рух об’єднав суспільство, створив дієву структуру громадських організацій, груп людей, готових взяти на себе вирішення найбільш нагальних і болючих проблем держави.

    Коли українська армія потребувала нагальної підтримки та допомоги – моральної, матеріальної, громада Славути не стояла осторонь.

/

Т.А. Жоган,  

зберігач фондів ІІ категорії

Славутського історичного музею

З наукової роботи  «Місто Славута. Етапи та темпи розвитку»

Олени Макогончук, молодшого наукового співробітника

 Славутського історичного музею

     Без пам’яті неможливо побудувати

здорове суспільство 

       День Гідності та Свободи в Україні відзначається щороку у листопаді на честь початку двох революцій. З інтервалом у дев’ять років, розпочалися дві доленосні для сучасної України події: Помаранчева революція 2004 року та Революція гідності 2013 року.

       Помаранчева революція – кампанія протестів, мітингів, пікетів, страйків та інших актів громадянської непокори в Україні, організована і проведена прихильниками Віктора Ющенка, основного кандидата від опозиції на президентських виборах у листопаді — грудні 2004 року. Після оголошення Центральною виборчою комісією попередніх результатів, згідно з якими нібито переміг його суперник — Віктор Янукович, вибори були сфальсифіковані. Тому, під час Революції, яка розпочалася 22 листопада 2004 як реакція на масові фальсифікації, люди відстояли своє право, були перепризначені вибори, в результаті яких переміг Віктор Ющенко.

      Євромайдан або Революція Гідності 2013 – 2014 років – це масштабна подія Незалежної України, яка відбувалась в Києві на Майдані Незалежності. Українці стали на шлях боротьби за європейське майбутнє.

       Революція розпочалася з того, що 21 Уряд М.Азарова оприлюднив ріше-ння щодо призупинення процесу підготовки до укладання Угоди про асоціацію між Україною та Європейським союзом. Ця Угода готувалася з 1998 року, її повинні були підписати на Вільнюському саміті 28 листопада. Проте  після таємної зустрічі В.Путіна та В.Януковича у Сочі українська влада відмовилася від її підписання. Саме тоді розпочались масові заворушення. Тисячі людей вийшли на Майдан Незалежності у Києві. Вони протестували проти призупинення угоди про членство України в Європейському Союзі. В один голос зливалось: «Україна – це Європа!» У кожному обласному, районному центрах України проходили подібні мітинги. Євромайдан вимагав відставки Азарова, скасування рішення Уряду про відмову від асоціації ЄС, підписання Угоди про асоціацію на саміті у Вільнюсі. І як не переконували представників української влади західні партнери на саміті Східного партнерства у Вільнюсі, 28 листопада Угода про асоціацію між Україною та Європейським союзом так і не була підписана.

       24 листопада 2013 року в Славуті відбулося громадське віче в підтримку європейського вибору та протесту протидій уряду, влади, яка припинила підготовку до підписання угоди про асоціацію з ЄС. На міській площі зібралося понад 200 громадян. Делегація від Славути також взяла участь в акції на підтримку європейського вибору України і протесту проти дій уряду. В Києві виступили усі, кому небайдуже майбутнє нашої держави – представники політичних партій, громадянські активісти, громадяни різного віку, зокрема, Василь Сидор – міський голова, Лариса Чорнокрилюк – громадський активіст, Роман Бачинський – депутат міської ради, Ігор Піголь – громадський активіст.

      29 листопада 2013 року на 9 день на Майдані Незалежності перебувала координаційна група Штабу громадського спротиву м. Славута в складі були – Олександр Супрунюк, Вячеслав Соколовський, Микола Олійник, Анатолій Казіміров. Також у цій поїздці були Максим Перепелиця, Андрій Краля, Андрій Смолійчук та Валентина Казімірова. Були також студенти київських вишів славутчани-нетішинці – Андрій Смолійчук, Анна Казімірова, Василь Казіміров, Іван Супрунюк, Ірина Супрунюк та інші...

     А вже в ніч на 30 листопада на Майдані Незалежності загони міліції оточили мирних мітингувальників. Почалося жорстоке побиття – таким методом «Беркут» почав розчищати площу. Беззахисні люди втікали від озброєних бійців до Михайлівського собору.

        Побиття студентів на майдані приголомшило не тільки українців, але й світову спільноту. Події 30 листопада стали переломним моментом в українських протестах кінця 2013 року. У відповідь на побиття студентів та жорстоке придушення мирного протесту почали збиратись тисячі киян, з’їжджались протестувальники з усіх регіонів України.

         1 грудня 2013 року близько півмільйона людей вийшли на вулиці Києва – це був один із найперших та найбільших масових виступів у новітній історії країни. Тоді Фонд демократичних ініціатив проводив соціальне опитування: «Для чого ви вийшли на вулиці?». І найпершим, що люди відповідали, було: «Ми вийшли протестувати, щоб жити в країні, в якій міліція не б’є мирних студентів!», «У нас, громадян України, за Конституцією України в статті 39 вказано, що ми можемо протестувати мирно, без зброї, і це ще закріплено в ряді міжнародних прав і стандартів». У протестних акціях взяло участь приблизно 2 мільйони учасників Революції  Гідності і Свободи, а 5 мільйонів забезпечували інфраструктуру мирного протесту.

        Одним із активних учасників Революції Гідності був керівник Кримської організації КУН Василь Овчарук. Він розповідав про події, які відбувалися сім років тому, неначе то було вчора: «Була підтримка суспільства, що мріяло і хотіло змін та розвитку держави разом з країнами Європейського Союзу. Інша частина громадян України жила з ностальгією за Радянським Союзом.  Коли екс-президент України В. Янукович прийняв рішення про відмову підписання договору з ЄС і розвернувся в сторону РФ, це спричинило хвилю обурення і призвело до протестів по всій Україні. У місті Сімферополь, де я мешкав, також відбувалися мітинги за європейський шлях розвитку та мітинги противників такого шляху. Я був учасником всіх протестів, як людина, громадянин. Після розгону і побиття молоді, студентів ситуація погіршилася. До протестів підключилися партійні структури і перебрали керівництво на себе. У Сімферополі ми створили координаційну раду «Євромайдан-Крим» з представників політичних партій та громадських структур, яка виконувала керівну роль. Проводили  мітинги, протести, збирали ліки, теплий одяг, гроші на підтримку Майдану. Відправляли добровольців і координували наші дії по всьому Криму. Наш представник знаходився в Києві, і ми постійно мали зв'язок та консультації. Настала пора і мені їхати в Київ та особисто відчути атмосферу протестного Майдану. У Києві зустрічали Новий 2014 рік. Не очікувалося, що відбудуться трагічні події зі смертями учасників протестів, які повстали проти діючої влади. Я чергував разом з іншими на Майдані Незалежності біля намету Конгресу, ми розповсюджували літературу, виконували доручення партійних рішень. Це був мій посильний внесок в захисті України.

     За нашу волю і свободу віддала життя «Небесна Сотня». Було багато поранених,.. Необхідну медичну допомогу надавали медики-добровольці. Вистояли ціною життів молодих хлопців, яким ще треба було жити і жити... Проводжали в останню дорогу піснею «Пливе кача..», яка стала сумним супроводом вбитих».

        Про трагічні події Майдану, славутчан-учасників подій Революції Гідно-сті та величезний внесок волонтерів розповідає постійно діюча виставка Славутського історичного музею «Славутчани – учасники Революції Гідності». Серед експонатів присутні пам’ятні монети та державний прапор з написами та гаслами учасників Майдану, є особисті речі наших земляків. Виставка є твердженням того, що ми усі є творцями історії, без усіх нас немає ні народу, ні історії. Нам творити нову історію держави, що займе належне місце серед вільних і рівних країн планети. Ще в І столітті н.е. римський державний діяч, філософ Цицерон сказав: «Люблять Батьківщину не за те, що вона велика, а за те, що вона твоя».

          Ми маємо віддати шану тим людям, які виявили сміливість, боролись за права людини, за наші громадянські права, за наші свободи. Ми розуміємо, що без пам’яті про такі події, як: «Революція на граніті», «Помаранчева революція», «Революція гідності» не можливо побудувати здоровее суспільство, дійсно незалежну та сильну державу, щасливу громадянську націю.

         Дуже важливо – формувати у молоді процес обізнаності, відповідально-го ставлення до подій, які сформували Україну, допомогли їй бути і стати країною незалежною, нацією, якій, дійсно, свобода і гідність – понад усе.

Тетяна Шуль,

науковий співробітник

Славутського історичного музею

        До відзначення сьомої річниці Дня Гідності та Свободи у Славутському історичному музеї представлені постійно-діюча виставка, яка присвячена трагічним подіям Майдану та тимчасова тематична виставка «Гідність». Тут розміщенні фото славутчан-учасників Майдану та Революції Гідності.

         Ми маємо віддати шану тим людям, які виявили сміливість, боролись за права людини, за наші громадянські права, за наші свободи. Ми розуміємо, що без пам’яті про такі події, як «Революція на граніті», «Помаранчева революція», «Революція гідності» не можливо побудувати здорове суспільство, дійсно незалежну та сильну державу.

.

       14 жовтня Україна одночасно відзначатиме декілька свят: День Покрови Пресвятої Богородиці, День Українського козацтва, День створення УПА та День Захисника України. Усі ці свята дуже пов’язані між собою.

      Свято Покрови Пресвятої Богородиці – це одне з найбільших релігійних свят осені.

   День Українського козацтва відзначається згідно прийнятого Указу Президента України від 7 серпня 1999 року. Давно відомо, що козацтву належить особливе місце в історії України ХVI - XVIII ст. і в історичній пам’яті українського народу. Воно визначене тим, що в часи пробудження українського народу та виборювання ним свободи й непідлеглості козацтво виступило провідною силою визвольних змагань, навколо якої згуртувалися інші верстви й групи суспільства.

      14 жовтня 1942 року вважається днем створення УПА. 30 травня 1947 року УПА оголосили свято Покрови своїм офіційним святом і обрали за день заснування УПА, віддавшись під опіку Божої Матері.

      День захисника України ми відзначаємо 14 жовтня, як символ нерозривного зв’язку всіх поколінь захисників України, як пам’ять про тих, хто в різний час захищав нашу землю від ворога і охороняє її зараз, коли на східних територіях України йде боротьба за її незалежність і суверенітет. Попри зміну часів і політичних систем, День захисника України асоціюється насамперед з мужністю та стійкістю людського характеру, силою духу та відданістю Батьківщині.

         З цієї нагоди в музеї  діє інформаційна виставка «Україна козацька».

Чорний серпень           

         Чорним назавжди виявився серпень для п'ятьох родин славутчан. Адже у цьому місяці війна забрала їх синів, братів, чоловіків... Згадаємо поіменно...

   Сковородін Олексій Володимирович народився в місті Славута Хмельницької області. Освіту отримував у ЗОШ І – ІІІ ст. №4. Навчався добре, був здібним та старанним учнем, завжди брав активну участь у будь-яких заходах, які організовувала школа. Олексій грав у футбольній шкільній команді, співав у хорі. Окрім того, мав ще багато інших талантів: захоплювався музикою, малюванням, навіть писав вірші. Мріяв про професію військового.

      До лав Збройних Сил України на військову службу Олексій був при-званий Славутським об’єднаним міським військовим комісаріатом Хмельницької області у червні 1993 року. Під час проходження строкової служби Олексій вступив на навчання до Київського військового інституту управління і зв’язку, який у 1999 році закінчив з відзнакою та здобув кваліфікацію інженера електрозв’язку, офіцера військового управління тактичного рівня.

      Ще навчаючись в інституті, Олексій поєднав свою долю з Іриною; ще будучи курсантом, став татом – у 1998 році народився у подружжя син Михайло.

         Після закінчення навчання Олексій Сковородін отримав призначення у Славутську 97 Гвардійську дивізію. Тут, у рідному місті батька, народився другий син Артур. З 2004 року – служба у Яворові Львівської області у в/ч А0998 (24 Львівська моторизована бригада) у званні капітана на посаді заступника начальника зв’язку бригади.

       На передовій в зоні АТО Олексій Сковородін перебував з березня 2014 року. Неодноразово надавав першу медичну допомогу пораненим побратимам. Так і 26 серпня 2014 року до селища міського типу Новосвітлівка Краснодонського району Луганської області Олексій першим їхав рятувати від смерті побратимів, а загинув сам... в день 16-річчя старшого сина Михайла... Загинув, так і не встигнувши привітати сина.

       День 26 серпня став справжньою трагедією для родини Сковородіних – смерть забрала люблячого синочка, дорогого братика, вірного чоловіка, батька, справжнього друга та воїна.

Поховали Олексія Володимировича Сковородіна в м.Вишневе Київської області, де проживають його дружина та діти – таке рішення прийняли батьки.

       Дуже важко переживали втрату сина батьки, а сестра, яка завжди була поруч з братом, не могла спати взагалі. Тяжка втрата не пройшла безслідно: через три роки від грипу, який дав ускладнення на без того хворе серце, та постійних переживань помер батько Володимир Федорович, а мама залишилась сама.

        Постійно згадує про свого сина Олексія Галина Михайлівна: «Олексійко був дуже доброю, чуйною та товариською дитиною. Дуже спокійний і напрочуд охайний. В дитячому садку, та й в школі дружив з усіма.

      До сестри Людмили було окреме ставлення.  Олексій її дуже сильно любив і завжди оберігав. Ніхто не смів її ображати, бо знали, що є такий старший брат.

      Олексій мав дуже тісний зв’язок з батьком (той мав «золоті руки»), хлопець при справі не відходив від нього. Не цурався будь-якої праці. З іншими хлопчаками допомагали пенсіонерам: кому дров порубати, води наносити, кому прибрати. На канікулах завжди шукав якогось заробітку. Був допитливим та цілеспрямованим. А про професію військового мріяв змалечку».

           А ще згадує Галина Михайлівна, що син найбільше любив її голубці. Та й сам вмів зготувати що завгодно. Після загибелі Олексій приходив до матері в снах. Та приносив він завжди звістку: якщо мав хтось загинути, то ніби додому приходив не сам. А одного разу наснився, що зайшов до хати, та й каже: «Мамо, збери для моїх хлопців щось їсти, щоб я завіз». Після такого сну Галина Михайлівна подає за упокій і за Олексія, і за його побратимів.

   Про рідного брата своїми спогадами поділилася і Людмила: «Найяскравіший спогад – я завжди хотіла бути схожою на Олексія. В сім’ї нас було двоє: Олексій і я. Незважаючи на те, що між нами було 4 роки різниці, з самого дитинства нас поєднувало майже все, навіть вихователька в садочку була одна. Олексій був і прикладом, і гордістю. А мені здавалось, що я його завжди «доганяла», я хотіла дотягнутися до його рівня, бо він завжди для мене був найкращим. Льоша вмів аналізувати побачене, почуте. Здавалося, з усього отримував урок.

       Перші свої гроші Олексій заробив у віці 14 років, працюючи на загот-зерні влітку. Я пам’ятаю, тоді Олексій купив собі скейт і омріяний магнітофон. А батьки, доклавши коштів, допомогли купити велосипед (до речі, тим першим своїм велосипедом він ще їздив на службу у Славутську дивізію).

        Мій брат був вірним другом і цінував дружбу. Про нього говорили:  вночі збуди і попроси – буде першим».

     В спогадах дружини Ірини Олексій постає зразковим сім’янином, безперечно найкращим батьком. Як людина, Олексій – доброзичливий, з хорошим почуттям гумору, незалежно від обставин готовий прийти на допомогу будь-кому, хто її потребує. У своїй роботі завжди дотримувався закону і віддавав службі всього себе. Але це не заважало йому знаходити час для спілкування зі своїми друзями, а найголовніше, віддавати достатню кількість свого дорогоцінного часу своїй родині, своїй коханій дружині і своїм синам, яких він дуже сильно любив.

         А друзі... Друзі і сьогодні згадують Олексієву відданість. Навіть  останню мить його життя друг Володя, з яким проходили разом службу і якому «дістались» осколки, був поряд, намагався врятувати Олексія. Сьогодні це для нього болючий і важкий спогад.

       14 березня 2015 року за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету помічник начальника зв’язку відділення зв’язку штабу 24-ї окремої механізованої бригади оперативного командування «Захід» Сухопутних військ ЗСУ Олексій Володимирович Сковородін нагороджений орденом Б.Хмельницького III ступеня (посмертно). 27 березня 2015 року Олексій Сковородін посмертно удостоєний звання «Почесний громадянин міста Славута». 24 вересня 2015 року Олексію Володимировичу присвоєно майора (посмертно).

      На фасаді будівлі загальноосвітньої школи №4, де навчався Олексій Сковородін, відкрито меморіальну дошку на честь Героя. Для земляків він назавжди залишиться справжнім захисником своєї країни, для рідних – люблячим батьком, чоловіком, сином та братом, а для товаришів – вірним другом та хорошою людиною.

        Батько, Володимир Федорович, переживаючи втрату сина, відразу після похорону написав такі рядки:

Сину Олексію

 Вже зів’яли жоржини,

Що встеляли стежину,

По якій побратими

                       тебе понесли…

Ми так тебе хотіли бачить,

Ми так тебе хотіли чуть,

Та вже не буде більш побачень,

Не зможем голос твій почуть.

Як ти жити хотів!..

Як любив ти дружину,

Діточок-квіточок, і сестричку, й батьків!

За Вітчизну свою, за свою Україну

Ти в Донбаському краю життя положив.

Ти пішов десь далеко,

Ти – Герой України,

Та ніколи не буде тобі забуття.

Всім народом для тебе

будуть наші спомини,

А у пам'ять тобі буде наше буття.

Ти хотів дуже жити, ти любив Україну,

Ти не зрадив її, а віддав їй життя.

Ти собою, мій сину, захистив Батьківщину,

                   Щоб прийдешнім найкраще було майбуття.

            Минає сьогодні 6 років, як загинув від «руки» російського «брата» наш земляк, істинний військовий, командир інженерно-саперного батальйону 703-го інженерного Вінницького орденів Червоного Прапора і Богдана Хмельницького полку Сухопутних військ Збройних Сил України Вадим Миколайович Суский. Зустрічаючись у місті з батьками, неможливо не помітити сильну тугу та біль в очах, бо не можна змиритися з такою втратою навіть через роки.

          Вадим Суский народився 18 грудня 1972 року в місті Дрездені (на той час – НДР). У Славуті, куди сім’я Суских переїхала на проживання, до сьомого класу навчався у школі №5. Потім родина переїхала в Польщу. У 1990 році в місті Борне-Суліново Польської Народної Республіки (нині - Західнопоморське воєводство, Польща) Вадим закінчив школу та вступив до Кам`янець-Подільського інженерно-командного училища. Другу освіту він здобув, закінчивши Київську Академію інженерних військ.

         Військова служба Вадима Суского проходила в різних куточках України: в Острозі, Ізяславі, Володимир-Волинську. З 2004 року проходив службу у 703-му інженерному Вінницькому орденів Червоного Прапора і Богдана Хмельницького полку Сухопутних військ Збройних Сил України (військова частина А3817, місто Самбір Львівської області. Там, у місті Самборі, разом з дружиною Тетяною виховували двох дітей: сина Володимира та доньку Юлію.

         Вадим Суский провів значну кількість розмінувань мін і снарядів часів Другої світової війни у різних регіонах України. За це отримав чимало нагород і статус «учасника бойових дій».

    З 29 липня 2014 року Вадим Миколайович брав участь в анти-терористичній операції на сході України. За час конфлікту він побував там двічі. Перший раз майже два місяці знаходився в Херсонській області, на кордоні з Кримським півостровом. Вдруге, коли потрапив у зону АТО, комбат Вадим Суский побував майже в усіх гарячих точках.

      Вадим Миколайович ніколи не розповідав своїм рідним, як йому було важко. Завжди оберігав свою батьків від хвилювань за нього. Мамі казав по телефону, що в нього все добре! Він взагалі про свою службу мало говорив, уникав деталей: добре та й добре. Лише згодом рідні дізнались від побратимів, в яких умовах вони перебували і які завдання виконували наші бійці. В телефонних розмовах з рідними він казав: «Я гордий за те, що в мене не загинув ні один солдат! Я їх всіх зберіг!» 

       У спогадах батьків, де наказом ночувати біля своєї техніки, а не йти відпочивати в «зеленку», Вадим врятував від вірної загибелі усіх бійців, відчувається безмежна гордість за сина, за його позицію та відповідальність за довірених йому людей. Ще один випадок, коли хлопці після завдання були страшенно втомлені та виснажені, командир розпорядився надати для них один день відпочинку, щоб солдати змогли відпочити та привести себе в нормальну фізичну форму. Але через годину-дві надійшов дзвінок, щоб його батальйон вирушав на завдання. Вадим Миколайович настояв на тому, що не відпустить жодного свого солдата, тому що вони потребують відпочинку. Він любив армію, любив і поважав своїх бійців. Неодноразово військова інтуїція та знання військової тактики Вадима Суского рятувала його батальйон від вірної загибелі. А скільки фальші та запроданства примічав він серед своїх же.

     31 серпня 2014 року підполковник Вадим Суский виконував бойове завдання по встановленню мінного загородження в складі групи загороджень на двох вантажних автомобілях Урал-4320 та КАМАЗ-4310 в районі села Шевченко Володарського (нині - Нікольського) району Донецької області. Офіційна версія така: близько 16:30 під час знаходження на рубежі мінування здетонував боєкомплект (близько 200 протитанкових мін ТМ-62П4 з підривником МВП-62М) автомобіля КАМАЗ, що сталося в результаті ураження контейнеру з мінами гранатометним пострілом або бронебійно-запалювальною кулею випущеною невідомою особою. За неофіційною версією, працювали снайпери.

    Справжній воїн, принциповий комбат та знаючий свою справу достеменно підполковник Вадим Миколайович Суский поліг поряд зі своїми солдатами Дорошенком, Струсєм, Шубаком, Бжостовським та Малецьким.

Пліч-о-пліч зі своїми солдатами Вадим Миколайович збирався стояти до кінця, до повної перемоги над окупантами. Його слова: «Ми їх не пропустимо! Вони нам – не брати!» Та війна забирає найкращих – така жорстока реальність сьогодення.

         Вадим Миколайович Суский похований в Славуті 6 вересня 2014 року. Указом Президента він посмертно нагороджений орденом Б.Хмельницького 3-го ступеня. Звання полковника Вадиму Миколайовичу Сускому присвоєно посмертно. Він – Почесний громадянин міст Самбора та Славути. 14 квітня 2015 року у м.Славуті, на приміщенні школи-гімназії №5 Вадиму Сускому відкрито меморіальну дошку.

          Чорним виявився день 31 серпня славутчанам. Адже цього дня загинула молодь, цвіт нації.

       Сергій Волдодимирович Тимощук – ще зовсім хлопчина, вірний син своєї України. Загинув 31 серпня 2014 року, а лиш за декілька тижнів мало б виповнитися тільки 19 років...

     Народився Сергій 16 вересня 1995 року у місті Славуті. Навчався у загальноосвітній школі № 7, де закінчив 9 класів. Потім вступив до державного професійно-технічного навчального закладу «Славутський професійний ліцей», отримав спеціальність «автослюсар».

       16 грудня 2013 року Сергій Тимощук призваний до лав Збройних Сил України на військову службу за контрактом та направлений для подальшого проходження служби у 80-ту окрему десантно-штурмову бригаду.

      У червні  2014 року, з початком збройної  російської агресії проти України, разом зі своїм підрозділом молодий контрактник був направлений в зону проведення АТО. Брав участь в боях за Луганський міжнародний аеропорт, де у повному оточенні, без наземного сполучення, українські десантники тримали оборону з квітня 2014 року.

        Внаслідок серпневого наступу  російських  окупаційних військ аеро-порт повторно потрапив у оточення. Його будівлі були вщент зруйновані російською артилерією.

       У ніч з 31 серпня на 1 вересня 2014 року, після 146 днів оборони,  українські захисники вийшли з руїн аеропорту, знищивши при цьому декілька одиниць бронетехніки противника. На жаль, пробитися до своїх вдалося не всім – загинув десантник Сергій Тимощук.

        Довгий час Сергій Тимощук вважався зниклим безвісти, бо під час вимушеного відступу українських військ його тіло залишилось на окупованій території. Родині Героя, громаді міста та командуванню Збройних Сил України знадобилося майже шість років для того, аби повернути його на рідну землю.

           Прощання з юнаком відбулося у Палаці культури м.Славута. Усі, хто був знайомий з Сергієм, згадували його як добру та щиру людину, надійного товариша та хороброго воїна. Серед присутніх був командир батареї 80-ої окремої десантно-штурмової бригади Ігор Дідинчук, який з сумом говорив про хлопця лише щирі слова: «Сергій був справжнім патріотом, який дійсно любив свою країну, який безстрашно бився з ворогом. Отримав поранення несумісні з життям. Єдине, що ми жалкуємо, що в нас не було можливості забрати мертве тіло. Ми відходили з боями і залишили тіло Тимощука Сергія там, на полі бою…».

     Теплими, щирими словами згадували Сергія і його колишні однокласники, які також прийшли для того, щоб провести свого друга в останню путь. Їхні спогади про хлопця малюють нам портрет людини вільної, нескореної, справедливої. Зокрема, однокласники Андрій, Дмитро та Діана говорили: «Веселий він був, життєрадісний, ми завжди з ним спілкувалися і знаходили спільну мову. Ми з ним дружили, часто гуляли разом. Сергій був зовсім не конфліктною людиною, завжди допомагав, був чуйним, чудовим хлопцем. Він завжди прагнув довести, що не боїться і ніколи не боятиметься нічого. Завжди виконував те, що говорив. А ще в дитинстві, як дивились фільми про героїв, Сергій дуже хотів бути схожим на них. Це була його мрія – піти в армію і стати героєм».

            Загинув Сергій дуже рано, не здійсненими залишилося багато мрій, планів.

         Олександр Павлович Гуменюк народився в с.Крупець Славутського району в сім’ї Павла Ілліча та Ганни Іванівни Гуменюків. Крім Олександра, в сім’ї було ще двоє дітей – Світлана та Валентина. Навчався юнак у місцевій школі. Сашка любили та поважали однокласники й вчителі, бо зростав хлопець добрим, щирим, завжди допомагав іншим. Протягом усього навчання цікавився спортом, виявляв інтерес до музики, біології, технічних наук, брав активну участь у житті школи. Далі – навчання у Шепетівському професійно-технічному училищі, де обрав спеціальність токаря.

       До лав Збройних сил України Олександр був призваний у 1997 році. Службу проходив у Дніпропетровську.

      Після демобілізації О.Гуменюк працював на Полянській паперовій фабриці токарем, після її закриття – у місті Нетішин на підприємстві «Юнікс», а згодом – на Нетішинському кар’єрі. Разом з дружиною Тетяною виховували двох доньок.

        В квітні 2015 року Олександр мобілізований. Пройшов підготовку на Тучинському полігоні, після чого був направлений в зону АТО. Службу проходив в 40-й окремій артилерійській бригаді.

       Загинув 26 серпня 2015 року від смертельного поранення внаслідок обстрілу з РСЗВ «Град» під селом Прохорівка Волноваського району Донецької області.

      Про Героя, його життєвий шлях та вдачу згадували друзі, батьки, знайомі, товариші. Сашко був доброю, чуйною людиною, справжнім патріотом. Голова Крупецької ОТГ Валерій Анатолійович Михайлюк згадуває: «Сашко мав золоті руки, які лежали до будь-якої роботи. Коли ж отримав повістку, лише сказав: «Хто, як не я?»

          Військовий побратим, тезка Олександр, теж ділився своїми спогадами:  «Чотири місяці ми воювали разом. Він завжди жартував. А ще ми мріяли, як зустрічатимемося після війни, як дружитимемо сім’ями….»

        Похований 01.09.2015 року в рідному селі  Крупці. Указом Президента України № 103/2016 від 21 березня 2016 року, «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», нагороджений медаллю «Захиснику Вітчизни» (посмертно).

      31 серпня 2016 року чотири кулі обірвали життя юнака, сержанта, командира машини 2-го розвідувального відділення взводу спостереження та технічних засобів розвідки розвідувальної роти Власюка Романа Вікторовича.

           Роман народився в місті Славуті 30 вересня 1994 року. Закінчив ЗОШ №3 міста Славути та Нетішинський професійно-технічний ліцей. На строкову службу Роман був призваний 23 квітня 2014 року. І відразу без роздумів продовжив службу за контрактом у військовій частині А-1358, розташованої в селі Цвітоха Славутського району. Згодом Роман був переведений до 30-ї окремої Новоград-Волинської Рівненської механізованої бригади.

       В зоні АТО Роман Власюк перебував з початку 2016 року у званні сержанта на посаді командира відділення.

           Вночі 31 серпня 2016 року  відділення Роми Власюка вступило в бій з ворожою диверсійно-розвідувальною групою під селом Богданівка Волноваського району Донецької області. Саме у тому бою від отриманих кульових поранень загинув молодий командир відділення.

           Роман Вікторович Власюк похований в с. Цвітоха  2 вересня  2016 року. Указом Президента України № 23/2017 від 3 лютого 2017 року «за особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов’язку» нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно). Присвоєно звання «Почесний громадянин м. Славута» (посмертно).

          26 січня 2017 року на приміщенні школи, де навчався відкрито памятну дошку.

         Про свого брата Романа сестра Галина написала такі, сповнені болю та відчаю, слова…

Ромашка, Ромчик, як тебе не вистачає!

Думки і сльози майже цілий день.

Та тяжка втрата лише серце крає,

Бо вже назад тебе не поверне.

У сни приходив ти колись до мене,

Усякі були в нас з тобою балачки.

Цей біль по тобі не минає,

А з кожним днем все важчим він стає.

Ми так Тебе чекали всі додому,

І мама, й батько, вся наша рідня.

І зараз ми чекать не перестали

Бо в серці ти живеш у кожного із нас.

Ми дякувати будемо, рідненький!

За те, що ти родину захищав,

Що у нерівному бою загинув

І ти для нас Героєм став!

          Зі стели Героїв дивляться на нас наші захисники. Не встигають в’янути квіти біля обелісків. Не висихають сльози у рідних та близьких, гіркота втрати переповнює серця. Слава Україні! Слава та шана нашим героям!

        29 серпня  Україна  вшановує пам’ять тих, хто  віддав життя за незалежність, суверенітет та територіальну цілісність України.

               Важким та трагічним стало літо 2014 року для тисяч українських родин, омитий кров’ю День незалежності України, бо справжнє пекло іловайського «зеленого коридору» влаштували окупанти українським воїнам. За даними військової прокуратури, в Іловайському котлі загинуло 366 осіб, близько 450 отримали поранення, 300 потрапили в полон, 84 досі вважаються зниклими безвісти. І саме у цей час поспіли соняшники, а на полях тривали бої, де залишалися загиблі українські захисники. Тому квітка соняшника стала символом скорботи за загиблими на Донбасі українськими героями.

            6 років на своїй українській землі гине цвіт нації, кожен куточок України оплакує своїх синів та доньок.

         З теплом у серці та жалобою пам’ятаємо полеглих героїв-славутчан, які без ноти сумніву і друге життя віддали б за Україну.

            Повстюк Андрій Олексійович (01.12.1983-19.06.2014)

            Сковородін Олексій Володимирович (18.03.1975-26.08.2014)

            Суский Вадим Миколайович (18.12.1972-31.08.2014)

            Тимощук Сергій Володимирович (16.09.1995-31.08.2014)

            Ознамець Володимир Володимирович (25.04.1974-07.10.2014)  

           Марковський Володимир Геннадійович (11.06.1988-20.01.2015)

Ковальчук Юрій Анатолійович (04.03.1969-31.01.2015)

Балюк Михайло Борисович (18.09.1989-9.02.2015)

Гончарук Микола Павлович (05.10.1984-21.05.2015)

Гарбар Микола Володимирович (04.03.1973-24.06.2015)

Гуменюк Олександр Павлович (06.08.1979-26.08.2015)

Дрозд Володимир Миколайович (03.07.1991-30.01.2016)

Цимбалюк Анатолій Борисович (08.03.1989-30.05.2016)

Власюк Роман Вікторович (30.09.1994-31.08.2016)

Сергій Петрович Рацун (26.10.1976-05.01.2020)

Колектив Славутського історичного музею

вітає славутчан та гостей міста з Днем Державного Прапора

та Днем Незалежності України. 

Запрошуємо відвідати музей та ознайомитись з тимчасовою тематичною виставкою «Всім серцем любіть Україну свою!» (документи й література)

та з колекцією монет клубу колекціонерів «Славутського міськрайонного відділення філателістів АсФУ», які діятимуть до кінця місяця.

Маленька галерея Сергія Гончарука

        Майже кожен поціновувач образотворчого мистецтва міста безсумнівно впізнає стиль самобутнього і багатьма улюбленого місцевого художника Сергія Гончарука.

    Гончарук Сергій Степанович родом з села Комарівки  Славутського району. Виховувався в сім’ї робітника Полянської паперової фабрики. Завдяки мамі, яка була домогосподаркою, навчився вдома писати, читати й рахувати, потім за 7 років навчання закінчив 8 класів.

      А далі було 22 червня 1941 року (в цей день юнак Сергій був у Славуті і купив всі підручники для 9-го класу). Але все змінилося – фабрику підірвали, батько залишився безробітним, потрібно було працювати. Хлопець допомагав дідусеві, освоїв ремесло пічника-штукатура, маляра. Батько пішов на фронт. Під час служби він познайомився із живописцем А.А.Пластовим та його родиною. А син А.Пластова на той час був у 9 класі і вже дуже гарно малював. Він дав для Сергія Гончарука три уроки малювання, давав домашнє завдання і перевіряв їх. Цей випадок вплинув на все подальше життя хлопця. Відтоді Сергій Степанович малював за будь-яких умов. В 1951 році це дуже сильно допомогло при вступі до Харківського художнього училища, яке він закінчив у 1956 році з відзнакою. Далі вибрав для роботи школу № 4 м. Славути, де викладав малювання, креслення, столярну справу, а згодом додались математика та фізика (заочно Сергій Степанович закінчив фізико-математичний педагогічний інститут).

         З 1987 року С.Гончарук почав все більше розвиватись, як художник: його картини експонувалися в Києві. Також були організовані виставки картин його другом, художником Олександром Герштейном – теж уродженцем Славутчини в містах Апатити, Кандалакша та інших. Великою популярністю багато років користувалися його роботи і серед славутчан.

    Відійшов у вічність митець 22 червня 2019 року. Його роботи: надзвичайної краси квіти, пейзажі, знайомі та не дуже вулички нашого міста вирізняються яскравою палітрою і добре продуманою композицією. В зображенні зимової ночі, міських і лісових пейзажах, краси славутської природи, її мінливих станів відчувається вся глибина почуттів Сергія Степановича Гончарука.

    Славутський історичний музей запрошує усіх бажаючих відвідати «Маленьку галерею Сергія Гончарука». Завітайте та відчуйте затишок мальовничої природи нашого краю, свіжість зимових пейзажів і аромат барвистих квітів. 

Т.О.Шуль,

науковий співробітник

Славутського історичного музею

                                             Звістка довжиною в життя

      Днями Славуту відвідали гості з с.Владиславка Київської області – родичі воїна Тарасенка Дмитра Михайловича, який загинув мученицькою смертю в концтаборі для військовополонених «Грослазарет – 301». В Славутському історичному музеї, оглянувши експозицію, розповіли і свою історію.

          19-річним юнаком Дмитро пішов на фронт. Не встигши і повоювати, як потрапив у полон та перебував у концтаборі в Житомирі. Дізнавшись про це, його батько їздив до нього, хотів забрати та домовитись не зміг. Коли ж через місяць він приїхав знов, то Дмитра в тому таборі вже не було. І з того часу не було ні звістки: чи то загинув, чи то пропав безвісти... Батьки та дві сестри чекали і сподівалися на повернення свого солдата, а потім змирились.

      Вже відійшли у вічність батьки, сестри також знайшли спочинок в засвітах. Та племінника воїна, сина старшої з сестер, Дмитра Олексійовича Боченка не полишало бажання віднайти хоч якусь інформацію про свого дядька Дмитра, про котрого він постійно чув від батьків.

        9 травня 2020 р, вкотре згадуючи родича, через мережу Інтернет вже внуки сестри солдата відшукали сайт, в пошуковику ввели рідне прізвище. Так, військовополонений №15523 Тарасенко Дмитро Михайлович, 1922 р.н., загинув у концтаборі «Грослазарет. Табір 301» 9 квітня 1943 року.

         В довгу дорогу вирушило три покоління, аби вшанувати пам’ять рідної людини, аби помовчати поряд з тим місцем, де невідому кількість часу в жахливих умовах перебував юний хлопчина. Поклали квіти, подумки попросили пробачення та попрощалися...

День скорботи і вшанування пам'яті жертв війни —

 день пам'яті в Україні.

Зламані долі,

понівечені життя…

    Щорічно у третю неділю травня відзначається День пам’яті жертв політичних репресій. Згідно Указу Президента України Віктора Ющенка «Про заходи у зв’язку з 70-ми роковинами Великого терору – масових політичних репресій 1937-1938 років» цього дня ми вшановуємо світлу пам'ять тих, хто загинув або постраждав у несправедливій «боротьбі» з комуністичним режимом.

    Політичні репресії в Україні розпочалися ще з початку 1918 року. Більшовицька влада з перших років свого існування проявляла репресивний характер, жорстокість та знищення непокірних, але найбільша хвиля терору припала на 1937-1938 роки. Жорстоким репресіям піддавалися усі ті, хто мав свою власну думку і не бажав коритись існуючому режимові – органи НКВС («двійки», «трійки» та «особливі наряди») за доносами і наклепами засуджували на смерть або на тривале ув’язнення безневинних. Жертвами терору були всі верстви українського населення – селянство, інтелігенція, політики, діячі культури. Окрім українського населення надзвичайно важко довелось й іншим національностям – полякам, німцям, євреям, тощо.

     На Славутчині в 30-х – 40-х роках ХХ століття загальна кількість репресованих складала 3426 чоловік, з них дітей віком до 16 років – 263, віком від 16-30 років – 862, від 31-50 років – 1837, після 50 років – 423. Із 3426 репресованих славутчан розстріляно 726 чоловік, 1003 – позбавлено волі: від 3 до 5 років – 400 чоловік, від 5 до 10 років – 584 чоловіка, від 10 до 25 років – 19 чоловік, у 423 випадках справи були призупиненні.

     Найпоширенішими видами обвинувачення були: контрреволюційна діяльність, шпигунство, зрада Батьківщині, шкідництво, антирадянська, терористична та диверсійна діяльності, ухилення від праці в колгоспах. Серед вироків винесених судовими та позасудовими органами «двійками» було засуджено – 1063 чоловіка, «трійками» – 651 чоловік, особливою нарадою – 1325 чоловік, військовими трибуналами – 213 чоловік, народними судами – 174 чоловіки. З числа репресованих земляків були представники різних соціальних і національних груп. Зокрема, в книзі «Реабілітовані історією. Хмельницька область. Том 4» про подаються такі відомості:

  - соціальний стан репресованих славутчани складав: робітники – 497, колгоспники – 1011, одноосібники – 1169, ІТП – 11, службовці – 171, кустарі – 21, медичні працівники – 17, освітяни – 50, культпрацівники – 4, військовослужбовці – 99, служителі культу – 19, домогосподарки – 94, утриманці – 263;

  - національний склад репресованих славутчан складав: українці – 2344, поляки – 829, євреї – 54, росіяни – 21, білоруси – 7, німці – 106, чехи – 52, латиші – 5, литовці – 4, естонці – 2, інші – 2.

        Ознайомитися з книгою «Реабілітовані історією» можна в Славутському історичному музеї. Сторінки цієї книги зберігають хоча й трагічну, та надзвичайно важливу інформацію. Тут ви зможете «віднайти» справедливість щодо безпідставно засуджених до страти, а також інформацію про висвітлення трагічних подій в історії України та повернення їй незаслужено забутих імен державних діячів, науковців, митців, робітників і тих, хто боровся за свободу і незалежність України. У книзі опубліковані списки репресованих, які стали жертвами беззаконня за «політичними» статтями Кримінальних кодексів РРФСР та УРСР. Біографічні довідки підготовлені за матеріалами державних архівів, міськими та районними комісіями з поновлення прав реабілітованих.

       Поруч з арештами та розстрілами жителів Славутчини спіткало ще й насильницьке вивезення з рідних домівок. Понад 600 сімей прикордонних сіл району у 1935 – 1936 роках були примусово виселені у Луганську область України та в Казахстан «як такі, що не проявили себе під час зміцнення колгоспного ладу та державного кордону». Так, в документах Державного архіву Хмельницької області фіксуються дані про першу депортацію жителів у лютому 1935 року в Луганську область. 2 червня 1936 року 200 сімей, переважно польських, з сіл Славутського та Берездівського районів насильно депортували у суворі краї Північного Казахстану. Так, за одну ніч сільська вулиця села Кам’янки, яка мала назву Польська, обезлюдніла – вислано 36 сімей.

        Серед депортованих була і сім’я Семенюків. Сім’я, яка більше 10-ти років проживала в с.Потереба Славутського району була вислана у Луганську область. За словами доньки, Софії Степанівни Семенюк: «Зима 1935 року виявилася суворою, випало багато снігу. Тріщали морози. Наша сім’я відсвяткувала зустріч Нового року, Різдво, готувались до свята Водохрещення. За декілька днів до свята приїхали в Потеребу представники НКВС, зібрали людей на збори, а потім закликали по одному до кабінету. Усім тим, кого визвали, було оголошено зібратись за 7 днів у дорогу з сім’ями. Тато, Матвійчук Степан Потапович, прийшов з тих зборів дуже зажурений, сів за стіл з опущеними руками і не міг довго говорити. З очей у нього текли сльози. Мама почала його питати: «Що сталось?». Тато довго мовчав, а потім сказав: «Нас будуть виселяти всією сім’єю» …  У нашій сім’ї було четверо дітей. Найстаршому минув одинадцятий рік, а найменшому було 2 роки. Мама почала дуже плакати, і ми діти, хоч нічого не розуміли, плакали з нею. Тато ніяк не міг збагнути, за що його виселяють, адже він працював чесно і добросовісно в колгоспі, раненько вставав, пізно лягав відпочивати. У нашої мами ще не висохли сльози від того, що нас вигнали з власної хати…»

           Депортація, виселення зі своїх рідних осель означали лише одне: страх, невпевненість у майбутньому, безвихідь та неможливість змінити ситуацію, захистити себе та своїх рідних. Гіркі думки переселенців змушували серце битись в шаленому темпі. Надзвичайно важко було усвідомлювати те, що усе таке звичне можна так просто зруйнувати.

          Держава вбачала у цих людях ворогів народу, а вони, незважаючи ні на що, залишались відданими своїй Батьківщині та будь-що примножували її багатства своєю працею. Всі вони постраждали від тоталітарного радянського режиму. Усвідомлення масштабів трагедії нині стає запорукою відновлення політики гуманізму, взаєморозуміння, толерантності, любові та співчуття до ближнього, досягнення миру в майбутньому. Пам'ять про минуле, якою б трагічною вона не була, залишається з нами назавжди, тому наш обов’язок пам’ятати та передавати нащадкам усю правду про минуле й прагнути неповторення жахливих сторінок нашої історії.

                                                            За матеріалами книги

«Реабілітовані історією»

Історія одного експоната

Меч кінця ХІ-ХІІ ст.

ЖИТТЯ МИНУЛИМ ВЖЕ НЕ СТАНЕ…

      26 квітня Україна «поповнилась» ще однією трагічною сторінкою. Згадуючи цей день у пам’яті багатьох українців зринають спогади відчаю, болю, справжнього жалю…

     Цього дня у місті Чорнобилі, що на Київщині, на четвертому енергоблоці місцевої атомної електростанції прогримів вибух, який сколихнув увесь світ. Аварія сталась в результаті експерименту з реактором: була відключена вся система захисту енергоблоку і він перейшов в некерований стан. Стабілізувати ситуацію було вже надто пізно: о 01 год. 23 хв. 40 сек. перший, а слідом за ним другий, вибухи зруйнували реактор 4-го блоку Чорнобильської АЕС. 

       Тієї трагічної ночі першим у битву з атомним вогнем вступив склад караулу воєнізованої пожежної частини №2, який здійснював охорону ЧАЕС. Разом з пожежними мужньо боролись й інші працівники атомної електростанції. В смертельній небезпеці опинилися жителі не лише України, а й Білорусії, Росії, Швеції, Польщі та інших країн. Радіація проникла в атмосферу усієї Північної півкулі. За своєю силою та радіусом поширення вибух порівнювали до вибуху 500 атомних бомб, які було скинуто на Хіросіму ще у 1945 році.  

     Для ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській атомній електростанції прибувало безліч людей з усього Радянського союзу. Серед них були пожежники і водії, медики і будівельники, військові і працівники сфери обслуговування. Одні потрапляли сюди за покликом душі, інших приводили професійні обов’язки або повістка військкомату. Ціною неймовірних зусиль, з постійним ризиком для життя і здоров’я ліквідатори приборкували ядерну стихію.

      До лав сміливців долучилися й наші земляки. З перших днів після аварії в нашому краї по тривозі формувалися бригади, загони та автомобільні колони і направлялися на боротьбу з лихом. Понад 300 жителів Славутчини приймали участь у ліквідації наслідків аварії і здобули право носити горде ім’я «ліквідатор». Були серед них добровольці. Так, Смірнов Петро Андрійович за покликом власного серця пішов на надто ризиковане для здоров’я і життя завдання. Він єдиний доброволець з тодішнього Радянського Союзу, що поїхав в Чорнобиль боротись із наслідками аварії.

      Одним з найважливіших і, мабуть, найскладніших завдань була евакуація та розселення людей. Лише через добу після вибуху колона з 1100 автобусів вивозила з Прип'яті, Чорнобиля та інших населених пунктів жителів. Станом на 28 квітня 1986 року евакуація була повністю завершена. Життя ніби зупинилось: вулиці спорожніли, покинуті будинки перестали бути дивиною. В 1991 році навколо ЧАЕС створена 30-ти кілометрова зона відчуження, лише зрідка там з'являлися любителі гострих відчуттів.

   Ще наприкінці 1986 року реактор накрили спеціальним «саркофагом». Укриття було збудоване добровольцями та мобілізованими солдатами, яких пізніше назвуть «ліквідаторами». Але, на жаль, саркофаг поступово зруйнувався. Постала небезпека у вивільненні радіоактивних речовин, які містяться всередині. Тому, щоб цього не допустити у березні 2004 року Європейський банк реконструкції та розвитку оголосив тендер на проектування, будівництво і введення в експлуатацію нового саркофагу у вигляді арки, що буде споруджено над зруйнованим реактором Чорнобильської АЕС. У 2012 році за допомогою 28 країн світу було розпочато спорудження «укриття» у вигляді міцної сталевої арки завширшки 110 м і заввишки понад 260 м, яке мали б розмістити над зруйнованим реактором Чорнобильської АЕС. У листопаді 2016 року за допомогою цієї металевої конструкції покрито реактор. Арка виконала своє завдання: значно зменшила розповсюдження радіоактивних речовин.

      Вже більше 30-ти років минуло з дня аварії, проте слово «Чорнобиль» все ще продовжує навіювати жах. Трагедія назавжди поділила життя людей на «до» та «після». Чимало учасників ліквідації наслідків аварії одержали надто велику дозу опромінення, несумісну з життям. Лише серед ліквідаторів померли десятки тисяч осіб, більш як четверта частина їх стали інвалідами. Загалом в результаті трагедії постраждало близько 8,5 млн. людей. На території України, Білорусії та Росії радіоактивними нуклідами заражені 5000 поселень, постраждала флора і фауна. Зафіксовано десятки тисяч вроджених патологій, а ще онкологічні захворювання, променева хвороба, лейкемія.

  День 26 квітня неможливо забути. Смерть, страх, неминучість, відповідальність за фатальну помилку... Указом Президії Верховної Ради Української РСР у 1990 році цей весняний день проголошено «Днем пам’яті Чорнобильської трагедії». В грудні 2003 року Генеральна асамблея ООН оголосила 26 квітня Міжнародним днем пам`яті жертв радіаційних аварій і катастроф. З 14 грудня 2008 року наш народ відзначає День вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС.

      У 2006 році з нагоди 20-річчя чорнобильської аварії на честь 297-ми жителів Славутського району, які брали участь у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, відкрито пам’ятник (Автор пам’ятника – художник-скульптор С.М.Лелях). У дні пам’яті та вшанування проходять мітинги та урочисті покладання квітів. Жертовність та відвага, смиренність та відчай – почуття, які знайомі всім тим, хто відчув на собі наслідки тієї трагедії. Забувати про це ми не маємо жодного права, бо, як кажуть: не розуміючи минулого, не проаналізувавши «уроки» життя, неможливо свідомо та впевнено крокувати вперед.     

      У Славутському історичному музеї оформлена постійно діюча виставка, де експонуються списки славутчан, що брали участь в ліквідації наслідків аварії. Дозиметри, захисні засоби донині дихають смутком та є нагадуванням про жахливу трагедію.

       Відкриття виставки "МИТТЄВОСТІ"

Галини Александрової

      Кажуть, коли народжується людина, на небі з’являється зірка. Та люди, як і зірки, в єстві своєму дуже різні. Хтось прагне слави та отримує визнання за життя. А хтось тихо та скромно несе крізь життя ту зірку в собі.

   27 лютого у приміщенні Славутського історичного музею відбулася презентація робіт відомої славутчанам архітекторки Галини Александрової «Миттєвості Галини Александрової». Незвичайність її полягає в тому, що це ДЕБЮТ, це відкриття та визнання таланту вже після життя, адже відкрили для себе Галину Александрову ще й як художника, чуттєвого творця сильних, тонких, душевних рядків...

      Про її життя, діяльність та творчість найкраще знають найближчі. Тому до слова були запрошені друзі Карина Будагян та Ірина Котихова, які характеризували творчість Галини Олександрівни. Рідний Олександр Олександрович розповів цікаві факти з біографії сестри. З великою повагою згадали свою наставницю Віктор Закурдаєв та Станіслав Новоселецький.

   «Все у цьому світі і безконечне, і кінцеве. Міняються форми, зберігається суть.... Творчість – це незбагненна таємниця, це незвичайне самовираження особистості, що потребує уваги до своєї живої душі та її праці» - рядки із збірки Галини Александрової «Мои мгновения. Рисованные. Рифмованные" яку кожен присутній отримав у подарунок.

СЛАВА І ВІЧНА ПАМЯТЬ ГЕРОЯМ НЕБЕСНОЇ СОТНІ!

20 лютого Україна вшановує пам'ять Героїв Небесної Сотні. День, який пам’ятатимуть і завжди з болем згадуватимуть багато українців, встановлено згідно указу Президента України Петра Порошенка від 11 лютого 2015 року «Про вшанування подвигу учасників Революції Гідності та увічнення пам’яті Героїв Небесної Сотні».

Лютий 2014 року став завершальним етапом Революції Гідності. На вулицях Інститутській та Грушевського відбулися масові розстріли: більшість активістів Євромайдану було вбито пострілами в груди та шию.

Небесна сотня – це символічна назва 107 активістів Євромайдану, яких було вбито в період з 22 січня по 20 лютого 2014 року. Серед них є наші земляки з Хмельниччини: Володимир Чаплінський (уродженець с.Ногачівка, Славутчина), вчителі Микола Дзявульський (м.Шепетівка) та Сергій Бондарчук (м.Старокостянтинів). На честь Устима Голоднюка названо 38 сотню самооборони майдану (Славутську), бійцем якої він був.

Герої «Небесної сотні» пішли у вічність. Вони віддали свої життя на Майдані за право українців жити у вільній демократичній державі з європейськими цінностями.

Про трагічні події Майдану, учасників подій Революції Гідності та величезний внесок волонтерів розповідає постійно-діюча виставка Славутського історичного музею «Славутчани – учасники Революції Гідності». Серед експонатів присутні пам’ятні монети та державний прапор учасників Майдану, є особисті речі наших земляків.

29 січня – в Україні відзначається 102 річниця бою під Крутами. Бій молодих хлопців став для українського народу символом героїзму та самопожертви в боротьбі за незалежність. Памятаємо Героїв Крут!

Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту.

27 січня у рамках відзначення Міжнародного дня пам’яті жертв Голокосту на базі НВК «ЗОШ І-ІІІ ступенів, гімназія» № 5 відбувся круглий стіл «Голокост: без права на забуття». Молодший науковий співробітник музею Олена Макогончук розповіла учням 8-го класу про жахливу участь жителів єврейської національності Славутчини, масові розстріли та гетто нашого району. З справжнім жахом та болем учні слухали про те, що змушені були переживати євреї в роки Другої світової війни. 

На завершенні заходу вшанували пам'ять жертв Голокосту хвилиною мовчання. Людство не повинно забувати про витоки Голокосту, щоб в майбутньому не допускати геноцидів і злочинів проти людства.

День єдності та суверенності

22 січня 1919 року на Софіївській площі у Києві відбулася важлива подія, яка відіграла величезне значення у подальшому розвитку України – об’єднання та згуртування у єдине ціле всього українського народу, який був поділений між двома могутніми імперіями. Акт об’єднання чи Універсал Соборності зазначав: «Однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України Західно-Українська Народна Республіка (Галичина, Буковина, Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України. Однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка». А наступного дня Всеукраїнський Трудовий Конгрес офіційно затвердив об’єднання західно- та східноукраїнських земель в межах однієї держави. 

Прийняття й проголошення Акту Злуки стало визначною подією в історії нашої держави, одним із напрямів розвитку української нації та ствердило, що всі українці – єдині і прагнуть жити в самостійній, вільній, незалежній та щасливій країні. Лише в єдності ми зможемо побудувати вільну та демократичну Україну, якою зможуть пишатися наші нащадки.

В Україні День Соборності відзначають з 1999 року, коли відбулося проголошення Акту Злуки Української та Західно-Української Народних Республік.

15 січня з нагоди відзначення 76-ї річниці визволення міста Славути від нацистської окупації у Славутському історичному музеї учням 11-их класів ЗОШ №1 був проведений урок історії рідного краю «Славутчина. Окупація та визволення».

Всеукраїнська науково-практична конференція

Минулого тижня, 21 – 22 листопада, молодший науковий співробітник музею Олена Макогончук взяла участь у Всеукраїнській науково-практичній конференції «Національно-патріотичне виховання учнів засобами козацької педагогіки та туристсько-краєзнавчої роботи» на базі Рівненського ОІППО. Своїми доповідями про освітню діяльність, національно-патріотичне та ідейно-духовне виховання підростаючого покоління ділилися делегати із міст Києва, Львова, Одеси, Рівного. 

Колеги із Славути: вихователь-методист ДНЗ «Подоляночка» Бродюк Людмила Іванівна, вихователь-методист ДНЗ №9 «Теремок» Бурак Валентина Олексіївна, педагог-організатор ЗОШ І – ІІІ ст. №7 Андрієвська Олена Ярославівна, керівник гуртків Дитячо-юнацького центру туризму і екологічної роботи та радник-консультант міського голови Бачинський Роман Володимирович ділилися своїми напрацюваннями. Молодший науковий співробітник ознайомила присутніх з матеріалами проведеного дослідження «Козацтво: музейні збереження». Всі учасники отримали надзвичайно-корисний та потрібний для подальшої діяльності досвід.

"Голодомор в Україні: пам"ять і уроки"

6-та річниця Революції Гідності

21 листопада, в День Революції Гідності, у Славутському історичному музеї спільно з Славутською міською бібліотекою для дітей проведено цикл тематичних уроків "Революція Гідності - як це було...". Науковий співробітник музею Валентина Тимчук розповіла учням про розвиток подій, що відбувалися в країні 6 років тому, зокрема про участь славутчан, які гуртувалися та вирушали на підтримку студентів в Київ. Старшокласники вражено споглядали важкі кадри розгону Майдану, адже там гідно виступили проти диктаторської влади юнаки та дівчата їхнього віку... Фото Небесної Сотні... Тиша хвилини мовчання.

З нагоди 75-ї річниці вигнання нацистів з України, об 11.00 год. відбудеться покладання квітів до Меморіалу пам’яті загиблим у роки Другої світової війни славутчанам та інших пам’ятних місць.

На тренінг - до Львова!

Львів – одне із найкрасивіших міст України, багатогранне та неймовірно багате пам’ятками мистецтва та культури. Атмосфера вражає: запашна кава, цікаві легенди, фестивалі, театри, костели, музеї... Саме це місто з робочим візитом відвідали представники Славутського історичного музею.

Метою поїздки була участь в серії тренінгів «Ефективне управління історико-культурною спадщиною», що є частиною проекту ReHERIT «Спільна відповідальність за спільну спадщину».

Перший блок тренінгу відбувся з 18 по 20 липня. Завдяки організаторам Марії Кравченко та Влада Рудого спілкувалися про проблеми збереження культурної спадщини та представляли власні проекти. Попрацювали змістовно та результативно.

Дякуємо організаторам тренінгу та з нетерпінням чекаємо наступної зустрічі, яка відбудеться вже у серпні цього року.

Напередодні Івана Купала Славутський історичний музей відвідали гості з міста Хмельницького. Організатором поїздки була агенція екотуризму «Поділля Story».

Метою поїздки-експедиції було ознайомлення з історико-архітектурною спадщиною Славутчини.

Дякуємо організатору Ігорю Петрашу за популяризацію пам’яток культури та мистецтва нашого міста.

   Швидко спливає час... І знову літо. Ще один шкільний навчальний рік підійшов до свого логічного завершення. Організація літнього відпочинку дітей є складовою частиною безперервного та послідовного процесу виховання. З 1 червня  розпочали свою роботу пришкільні дитячі табори з денним перебуванням, які дають можливість творчо розвивати, духовно та інтелектуально збагачувати та  розширювати світогляд дитини за межами шкільного класу.

      Протягом двох тижнів  шкільні табори міста активно відвідували історичний музей, мали змогу пройти історичними стежками нашого міста та отримати багато яскравих вражень, нової інформації у невимушеній атмосфері.

19 травня 2019 року – День пам’яті жертв політичних репресій.

       Сьогодні, 29 березня, для старших класів ЗОШ №3 було проведено екскурсію по місту на тему: "Славута напередодні та в роки ІІ світової війни".

       Учнівська молодь мала змогу наочно побачити історичні місця нашого міста та ознайомитися із подіями, що розгорнулися на теренах нашого краю протягом 1920-1945рр.

    Особливу вдяність висловлюємо організатору екскурсії - вчителю історії ЗОШ І-ІІІ ст. №3 Томків Олені Миколаївні.

 20  лютого - День пам'яті  Героїв Небесної Сотні